Іванна Рижан


Перейти до змісту

Струни душі



Молитва

Я прошу Тебе, Господи,
Навчи мене любити,
Та так, щоб я не бачила себе,
Щоб не вела з собою битву
За грішне, праведне, святе.
Щоб ця любов була знанням -
А не пізнанням.
Миром душі -
А не ковтком терпінь.
Щоб Твоя воля -
Це було бажання мого життя,
А не далека тінь.
Навчи мене любити повсякчасно,
Коли немає навіть сил бажать.
Допоможи вдивлятись у Розп'яття
І мовчки слухати й чувать.
Навчи мене того, що Ти умієш:
Прощати, забувати і чекать.
Навчи мене не тратити надії
І віру у душі плекать.
Навчи дивитись, слухати і знати
Про себе, про людей, про світ,
Щоб я зуміла відчитати
В тім Твою волю і твій Заповіт.

2010 р. Б.

Море життя

Море життя бурлить переді мною
І міниться численним градом барв.
Час від часу зринає чиясь слава в ньому
І потопає в вирі світових примар.

Хтось день почав, і тихо день завершив,
Тримався в цьому вирі близько берегів.
А хтось пірнав глибоко і не звершив
Своїх стремлінь, змагань, своїх надій.

Хтось пісню починав писати,
Але у вирі людському цьому
Не зміг її він доспівати,
Замовк на першому ж рядку.

А хтось успішно так навчався
Минати рифи й глибину,
Пірнать і виринать вхитрявся,
Проте не мав він талану.

Щасливий той, хто не здавався
У шумі хвиль оцих морських.
Свого шляху не відцурався
І не минав стежок вузьких.

У цьому морі я зустріла
Одне життя -
Воно горіло.
Воно любило хвиль биття.

Воно любило гостре жало,
Котре калічило до сліз,
У болі цім воно палало,
Воно співало в болі цім.

Я бачила багато ніжних
Поранених людських життів,
Котрі пливли з куточків різних,
Загублені у вирі почуттів.

Життя горіло тихою любов'ю
І не металося в просторах вод.
Воно співало пісню неповторну,
Не викидаючи ніяких слів і нот.

Воно і досі там палає,
Вогонь живий горить у нім.
Вогонь цей лагідно торкає
Чужі життя, котрі із ним.

Мрії

Лети, моя пташко, в небесні простори,
Зринай в височінь, поривайсь, знемагай,
Співай свою пісню життя у покорі,
Та тільки одного не забувай.

Що там, на землі, ти лишила домівку,
Де сестри й брати твої тихо живуть,
Де сонця промінчик загляне в криївку,
Де яблуні пахнуть, квіти цвітуть.

Де гілочка кожна тобі так знайома,
Котру ти дбайливо вкладала в гніздо.
І думала ти, що у щасті оцьому
Земне переважить небесне тепло.

Та серденько билось щоразу нестямно,
І дух виривався із кола танку,
Як ти в піднебесся неслась безугавно,
Залишивши землю в розкішнім цвіту.

Простори манили своєю блакиттю
І очі засліплював сонячний блиск,
Та ти все неслася, радіючи миттю,
На той поклик серця, на внутрішній крик.

Ти знала, що сяйво засліплює очі,
Що сонця тепло попелить подих твій,
Та серце сказати тобі не захоче,
Воно розгорілось у полум'ї цім.

Не чуєш ти болю… і ніч запалила
Солодкі хвилини окрилених мрій…
Пізнала ти щастя, але спопелила
У щасті оцьому життя подих свій.

Слова мовчання

Я відчуваю музику життя,
І днів тепло його я пам'ятаю,
Проте написані колись слова
Тепер уже я не згадаю.

Слова згоріли в полум'ї вогню
Й зотліли у просторах часу,
Залишили лиш тінь свою,
І музику недописали нашу.

У вирі прагнень і надій,
У спогадах і русі часу
Життя живем тепер без слів,
Без слів ми здійснюємо мрію нашу.

* * *
Солодка мить тривкого болю мрій,
Перед котрою я безсила.
Її жага несе у світ надій,
Проте вона оманлива й примхлива.

Нездо?лане чуття невимовлених слів
Не завдає вже болю.
В міцні лещата серце помістиш,
Проте не є ти вже собою.

Я закохалася в той "милий біль",
Котрий лиш мить дарує щастя.
Це щастя - тінь,
Але до неї серце прагне пригортаться.

Лиш в снах я можу розімкнуть
Свої затиснені лещата.
Лиш там вповні життя вдихнуть,
Розквітнути вінком строкатим.

Коли отримуєш великий дар,
То з Іншим прагнеш поділиться.
Якщо надміру ти прийняв,
То серцю важко зупиниться.

Навіщо Бог дає любов,
Яку не можна виявляти?
Чому, з'явившись з небуття,
Вона приречена згасати?

Слова слабкі, та дух міцний.
Він здатен в щасті цім страждати.
Кохання це - напій терпкий
Для двох сердець, вогнем обнятих.

Не хочу відпускати я
Нашу частинку цього дива.
Мені дорожче за життя
Оце кохання нещасливе.

Струни душі

Душею торкаємо струни життя,
І звуки зриваєм у просторі й часі.
Вони долинають, мабуть, з небуття,
Несучи у собі всі порухи наші.

Часо?м у тих звуках захований біль,
Котрий замаскований пустослів'ям,
А інколи чуємо розпач і гнів
У тиші мовчазній свого лицемір'я.

Ці звуки обтяжені нитями зла,
Приглушені нашим убогим сумлінням,
У пристрастях свого людського єства
Ми хочемо їх закидати камінням.

Душею своєю торкаюсь цих струн,
Вслухаюся в тон їх та голосіння
І дякую Богові, що і радість, і сум -
Це дар чути музику свого сумління.

Бо ти через дар цей себе пізнаєш,
У ньому повільно і тихо зростаєш,
Ти вчишся приймати, якщо віддаєш,
І в серці подячну молитву складаєш.

Цей дар є ціннішим за тебе саму,
Ти виразно чуєш у тиші мовчазній,
Як струни, торкаючи душу твою,
Відлунюють правдою тихо й протяжно.

Цінуй це чуття благодатних хвилин,
Цю іскру любові Творця до людини,
Коли залишаєшся зовсім один,
Душею ти струни торкай безупинно.

Я покладу в долоню сонце

Я покладу в долоню сонце,
Пригорну до грудей його тепло.
Зачиню на засув віконце,
Щоб не ввійшло із сонцем зло.

Запрошу ангела у гості,
Порозмовляю тихо з ним.
Питатиму про те, що просте,
Як і колись питав малим.

Чому так холодно буває,
Коли зостанешся один?
Чому ніхто не запитає,
Що в серці глибоко твоїм?

Він тихо шепотітиме на вухо
Прості і радісні слова:
"Не залишає Бог ніколи,
Бо ти улюблене дитя".

Він подарує тобі квітку,
Що пахощами сповнює життя.
Принесе з неба добру вістку
Про радість ту, яка для тебе є одна.

Зігріє те, що охололо
Від буднів і турбот життя.
У душу влиє тобі слово
Про сенс і розуміння майбуття.

Для розуму знайде підстави,
Для серця правду відшука:
"Любові звуки хай лунають,
Бо де любов - там Бог перебува!".

Чи можна Бога заховати?
Чи можна світло затулить?
Чи можна пісню не співати,
Коли любов в душі горить..?

05.01. 2011 р. Б.

Мовчання

Мовчазне небо - не питай,
Чому мовчазні люди?
Вони вже мали слів розмай,
Сьогодні в тиші люблять.

Вона мовчить, а зло кричить,
Спрагнене гострих вражень.
І досі помстою горить -
Любові ж це не важить.

Мовчить все небо, й я мовчу,
Що більше тут сказати.
У гру цю частку я вкладу,
Та маски не мені знімати.

Чекає небо - теж зажду,
Навіщо форсувати.
Сьогодні ти гравець у грі,
А завтра станеш братом.

Життя як і життя іде:
Хтось спраглий гострих вражень,
Хтось загубив своє й чуже
На маскарадах цих зображень.

Любов і правда вже ж живуть,
Вони терплячі діти.
Мовчанням й я переживу
Те, що потрібно пережити.

Гра

Життя - це дюжина питань,
Невисловлених вражень,
Каскад подій і поле для змагань,
Це помилки і море зауважень.

А ти у цім усім є виконавцем гри
На карнавалі масок і прелюдій.
Зіграти вдало роль пори -
Майстерність, чи облудність?

Перо душі

Кричить перо потоком слів,
Беззвучно тишу крає.
Йому відома тайна днів,
Словами цвіт зриває.

А в глибині вирує світ
Яскравий і болючий.
Перо розпочина політ -
Слів зорепад жагучий.

Стривай, мій друже, запальний
Словами світ не зважиш.
І хоч твій стержень золотий,
Та поспішай уважніш.

Все, що написане, пішло
В космічні неозори,
Та є у душах те зерно,
Яке дола простори.

Воно живе десь вглибині,
Йому не дано слова.
І сила не в його письмі -
Очей і душ це мова.

Не знаєш, друже, слів отих,
Та й звідки тобі знати.
Це тайна світу боротьби,
Що кров'ю лиш писати.

05.01.12 р. Б.


Повернутися до змісту | Повернутися до головного меню